Проблему часу Кант розглядав у тісному зв’язку зі свідомістю. Оскільки пізнання – це діяльність, яка є послідовною, то засоби діяльнісної свідомості необхідно фіксувати через поняття часу. Послідовність визначення предмету, за Кантом, зберігається та відображається свідомістю. Якби ми не запам’ятовували та не відтворювали тепер, коли мислимо, ми б не мали у свідомості образу. Реалізуючи синтез послідовності, свідомість зберігає минулі моменти часу, фіксуючи їх у мисленні. Таким чином, поза відношенням до свідомості, до суб’єктивної діяльності пізнання, не може бути жодного часу самого по собі. Час, як форма «внутрішнього чуття», не тільки обумовлює можливість уявлення про зовнішній світ, але й дозволяє сприймати внутрішній світ суб’єкта. Тобто, «внутрішнє чуття» репрезентує нас самих до таких, якими ми є. Кант, таким чином, став засновником доволі значимої філософської традиції дослідження часу у зв’язку зі свідомістю, як структури свідомості, а також форм та засобів свідомості часу, людської здатності «знати» час.