Аналізуючи структурні особливості часу, Лоський вважає, що час є формою подій або процесів не лише фізичних, але і психічних. Все, що відбувається у часі, потребує синтезуючого начала, щоб створити системне ціле, в якому існувало б відношення минулого до майбутнього. Таке начало має бути позачасовим, інакше у нього не було б можливості визначати разом те, що належить до різних часів. Таким чином, будь-яка матеріальна система має в собі, окрім просторової множинності, ще й іншу сторону – позапросторову, що об’єднує у цілісність те, що є просторово віддаленим один від одного. Тут йдеться про позачасову та позапросторову єдність предмету. Субстанція, як стверджує Лоський, є позачасовою істотою, що створює свої прояви у часі та є їхнім носієм. Оскільки така істота є творчим джерелом своїх проявів, то дослідник називає його «субстанційним діячем». Таким діячем є будь-яка особистість, оскільки «Я», як душа, ідеальне буття, є позачасовою та позапросторовою сутністю. Отже, особистість, як позачасова сутність, лише власним проявами, власними вчинками оформлює просторово-часову матерію. Саме ж «Я» є і не близьким, і не віддаленим від своїх переживань, тобто подій, в яких виявляється його субстанційна сутність. Саме тому «Я» здатне охоплювати у єдності будь-який відрізок подій, що має в собі не лише теперішнє та минуле, а й горизонти майбутнього. Таким чином, без існування суб’єктивного, особистісного начала у світі час був би неможливим.