За Бергсоном, час – це не зовнішня характеристика життя, індиферентна до його змісту форма плинності, а найбільш суттєве визначення його змісту. Життя, рух, творчій розвиток, як вважав філософ, незбагненні з боку наукового інтелекту, оскільки інтелект не в змозі осягнути безперервність часу, цілісність часової структури. Лише інтуїція, що споріднена з цією структурою і є «баченням життя самим життям», або самоспоглядання життя, здатна адекватно сприйняти цю плинну, неподільну стихію вічного становлення. Так, Бергсон заперечував можливість об’єктивного пізнання часу. Сутність часу як безперервної тривалості не можна сприйняти ззовні: її можна лише внутрішньо спостерігати. Дійсний час, як внутрішнє переживання тривалості, неподільний. Саме людина і створює уявлення про його подільність, коли з’являється звичка, як писав Бергсон, перетворювати час на простір. Філософ, таким чином, протиставляв час реальний – тривалість душі – часу умовному, що конструюється наукою і буденним мисленням з практичною метою – метою вимірювання. Отже, в основі свідомості лежить внутрішня тривалість, як безперервний зв’язок часової реальності – пам’ять, її злитність та подільність, що робить можливим поєднання подій зовнішнього світу та внутрішнього життя у єдину цілісність.